Каталог статей

Глибокі історичні корені спадкування зумовлюють потребу докладного вивчення історії розвитку та становлення основних інститутів спадкового права, ознайомлення із досягненнями цивілістичної доктрини і практики минулих років.
Ще в позаминуле століття К. Маркс зазначав, що право спадкування має соціальне значення лише остільки, оскільки воно залишає за спадкоємцем те право, яке покійний мав за життя, а саме право за допомогою своєї власності привласнювати продукти чужої праці... Зникнення права спадкування буде природним результатом тієї соціальної перебудови, яка ліквідує приватну власність на засоби виробництва...1.
В історії вітчизняного спадкового права робилися спроби ліквідувати як свободу заповідального розпорядження, так і можливість спадкування взагалі. Однак такі наміри заздалегідь приречені, оскільки розвиток суспільства не визначається законодавчими декретами.
У свій час слушну думку висловив видатний російський цивіліст Й. О. Покровський, який вважав, що доки господарський лад буде побудовано на засадах приватної ініціативи, знищення права розпорядитися своїм майном на випадок смерті призвело б лише до цілої низки важких негативних наслідків.
Позбавлені можливості забезпечити на випадок своєї смерті близьких осіб чи віддати своє майно на служіння тим цілям, які були дорогі за життя, люди втратили б один із суттєвих стимулів для розвитку своєї господарської енергії і практичності. І тоді замість цього в кінці життя могла б з'явитися схильність до непотрібних витрат і марнотратства....
До Жовтневої революції 1917 р. Правобережна Україна входила до складу Російської, а Лівоборежна Україна — до складу Австро-Угорської імперій, що, звичайно, зумовлювало поширення на її території й відповідного законодавства.
Основним джерелом спадкового права було Зведення Законів Російської імперії (1835 p.). Спадкове майно не розглядалося як єдине ціле, а поділялося на дві самостійні спадкові маси: родове майно, яке переходило тільки до спадкоємців за законом, та інше майно, яке успадковувалося в загальному порядку.
Спадщина відкривалася не лише після смерті особи, а й після позбавлення всіх прав стану, постригу в монахи, визнання особи безвісно відсутньою.
Допускалося спадкування як за заповітом, так і за законом. При спадкуванні за законом родичі закликалися до спадкування в порядку ступеня кровного споріднення. Найближчими спадкоємцями були родичі по низхідній лінії (діти, внуки, правнуки), а за відсутності родичів по низхідній лінії спадщина переходила до бокових родичів. Подружжя успадковувало одне після одного одну сьому частину нерухомого майна й одну четверту частину рухомого майна. Якщо після померлого не залишалося спадкоємців або ніхто не заявляв своє право на майно, спадщина вважалася виморочною.
Російську дореволюційну систему спадкування було побудовано на принципах родового дворянського ладу, який на початок XX ст. вже застарів, що об'єктивно зумовило необхідність перегляду основних засад спадкування.
Проект Цивільного Уложення Російської імперії, який було створено за прикладом новітніх європейських кодифікацій, поділяв спадкоємців за законом на п'ять черг (статті 1357—1362). У першу чергу спадкували діти спадкодавця з їх висхідними, які спадкували за правом представлення; в другу — батьки спадкодавця з їх низхідними, які спадкували за правом представлення; третя черга об'єднувала діда і бабу спадкодавця з їх низхідними, які спадкували за правом представлення; четверта — включала прадіда і прабабу з їх низхідними, де родичі більш далекого ступеня споріднення виключалися родичами близького ступеня споріднення; п'ята черга охоплювала прапрадіда і прапрабабу спадкодавця з їх низхідними, де також родичі близького ступеня споріднення виключали родичів далекого ступеня споріднення. Щодо спадкування за заповітом, то заповідач повинен був досягти 21 року і бути в здоровому глузді і твердій пам'яті. Заповіт повинен бути складений в письмовій формі. Для дійсності заповіту потрібні були підписи свідків.
Перша світова війна і наступні лихоліття революції не дозволили прийняти Цивільне Уложення, яке вважалося на той час одним із найкращих зразків цивілістичної думки.
Право власності є провідним інститутом будь-якої правової системи, оскільки визначає характер і зміст будь-якого правового інституту. Спадкове право тісно пов'язане із правом власності, оскільки виступає похідною інституцією від нього. Невипадково Жовтневу революцію 1917 р. було спрямовано більшовиками насамперед проти приватної власності.
Із початку революції почався процес руйнування права приватної власності як економічної основи будь-якого суспільства і створення нового інституту цивільного права — права державної соціалістичної власності. Було націоналізовано вугільну промисловість Донбасу, металургійну та металообробну та цукрову промисловість, житло, благодійні і лікувальні заклади та санітарні установи, банки, залізниці і під'їзні шляхи, введена державна монополія на торгівлю хлібом, цукром, сільськогосподарськими машинами і насінням, у приватній власності залишилися лише дрібні та невелика кількість середніх підприємств. Закон «Про соціалізацію землі» став основою радянського земельного законодавства, фактично встановивши право державної власності на землю.
Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду від 4 березня 1919 р. заборонялися угоди з нерухомістю. На II Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів 19 березня 1918 р. були прийняті Тимчасові положення про соціалізацію землі, в ст. 1 яких зазначалося: «Всяка власність на землю, надра, води, ліси й живі сили природи у межах Української Радянської Республіки скасовується назавжди».
Проте з жовтня 1917 р. до квітня 1919 р. в Україні не було сформовано більш-менш стійких правових засад власності у зв'язку з неспроможністю політичних сил утворити повноціннідержавні структури та постійними змінами правлячого режиму і державної політики. Так у Грамоті до всього українського народу гетьмана Скоропадського проголошувалося відновлення права приватної власності, у тому числі на землю, передбачалися виплати великим землевласникам при передачі земель малоземельним селянам. Приватна власність фактично продовжувала своє функціонування, а реальні кроки з проведення в Україні націоналізації припадають на початок 1919 p., підставою для якої були декрети Тимчасового Робітничо-Селянського уряду Радянської України, а з березня 1919 р. — Ради Народних Комісарів.
Тогочасні уряди України: Тимчасовий, Центральної Ради, гетьманський, радянський — однозначно ставилися до законодавства «ворожої сторони».
Так, згідно з Резолюцією першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 11—12 грудня 1917 р. оголошувалися недійсними всі розпорядження Центральної Ради, які вона видала і видасть, а в п. 23 Постанови Народного Секретаріату України від 14 січня 1918 р. «Про введення народного суду» зазначено, що скасованими вважаються всі закони, що суперечать постановам ВЦВК, ЦВК, РНК і Народного Секретаріату України.
Голова Директорії 17 травня 1919 р. затвердив постанову Ради народних комісарів «Про анулювання на території України чинності законів та декретів як так званого Совітського Українського, так Совітського Російського Уряду і про відновлення чинності законодавства УНР», хоча ні Директорія, ні уряд гетьмана Скоропадського власних кодифікованих актів у галузі цивільного права не видавали.
Після повалення монархії і встановлення Радянської влади в Україні держава спробувала не лише переглянути основні принципи спадкового права, які склалися в буржуазному суспільстві, а й взагалі ліквідувати цей інститут як такий, що закріплює майнову нерівність та дозволяє набувати власність нетрудовим шляхом.
Зокрема у ст. 1 Декрету Ради Народних Комісарів УСРР1 від 11 березня 1919 р. «Про скасування спадкування» оголошувалося, що право спадкування як за законом, так і за заповітом, на все майно, яке знаходиться на території республіки, скасовується. Водночас, у примітці зазначалося, що дія цієї статті не поширюється на ті випадки, коли все спадкове майно не перевищує 10 тис. карбованців. У ст. 2 цього Декрету було зазначено, що непрацездатним родичам спадкодавця по прямій низхідній і висхідній лініях, повнорідним і неповнорідним братам і сестрам, а також подружжю надається переважне право отримувати утримання із майна померлого не вище прожиткового рівня, за умови, що ці особи потребують допомоги1.
Таким чином, виключаючи можливість складання особою заповідального розпорядження і визначення долі майна на випадок смерті у заповіті, законодавець за певних умов допускав передачу певного майна померлого утриманцям із числа його найближчих родичів та членам сім'ї.
У Декреті РНК УСРР від 21 березня 1919 р. «Про скасування спадкування» вже передбачалося, що якщо все спадкове майно не перевищує 10 тис. крб., то воно переходить у користування подружжя, дітей, повнорідних і неповнорідних братів та сестер, батьків померлого, якщо вони є непрацездатними і потребують допомоги2.
Серед фахівців як вітчизняні, так і російський декрети про спадкування отримали неоднозначну оцінку. Сучасники зважали на назву декрету, тому сприймали його як скасування Радянською владою інституту спадкування взагалі, зазначаючи, що «для нашого червоного цивільного права спадкове право є чуже, оскільки соціальна правосвідомість не сприймає безоплатний перехід майна після смерті особи до нащадків...»3
А. Г. Гойхбарг, один із розробників проекту ЦК РРФСР 1922 p., підкреслював, що декрет про скасування спадкування повністю і без залишку анулював інститут приватного спадкування, як такий, не залишивши від цього інституту нічого, і ні під яким виглядом, і ні в якій частині. Приватна власність відповідно до цього декрету перетворювалася на довічне володіння. Майно закріплювалося за окремою особою на строк її життя. Інші вчені вважали, що ці декрети були формою соціального забезпечення непрацездатних близьких родичів померлого, які
потребували допомоги. Так, С. Н. Ландкоф зазначав, що спадкування за наведеними декретами набуло «іншого юридичного змісту. Воно являло не засіб набуття права власності, а засіб одержання майна у тимчасове користування». П. Є. Орловський, вивчивши вищезгаданий декрет РРФСР, наголошував, що спадкування за цим декретом розглядалося не як форма наступництва приватномайнових прав, а як приватноправова форма наступництва соціального забезпечення. В. К. Дроніков, аналізуючи судову практику 20-х років, дійшов висновку, що, незважаючи на назву декретів «Про скасування спадкування», вони, власне, встановлювали умови, за яких спадкування могло мати місце.
Дискусія щодо суті декрету про спадкування припинилася досить прогнозовано. У 1940 р. у Вчених записках Московського юридичного інституту НКЮ СРСР було опубліковано статтю студента А. Давидовича «Основні проблеми радянського спадкового права», в якій безапеляційно стверджувалося, що декрет «створив нове, соціалістичне спадкове право». Інші ж думки щодо правової природи декрету автор вважав «політично шкідливими писаннями«, що, звичайно, було надзвичайно серйозним аргументом у наукових дискусіях кінця ЗО—початку 40-х років.
На багато років у юридичній літературі запанувала думка, що декрет «Про скасування спадкування» не лише скасував спадкування буржуазної власності, а й встановив новий порядок спадкування трудової власності.
Для застосування на практиці цього декрету Народним Комісаріатом Юстиції 6 серпня 1920 р. було розроблено і затверджено спеціальну Інструкцію «Про порядок застосування декрету про скасування спадкування». У п. 10 Інструкції передбачалося, що про будь-який випадок смерті підвідділи актів громадянського стану не пізніше двох днів після вчинення записів повинні повідомляти місцеву Раду депутатів за останнім місцем проживання померлого, а Рада депутатів з отримання такого повідомлення приймає майно померлого під охорону і проводить опис.
Заяви непрацездатних родичів (які потребують допомоги) про надання утримання із майна померлого мають подаватися до відділу соціального забезпечення відповідної Ради, який визначає розмір і форму утримання із майна померлого.
Найближчими вважалося наступне покоління (в тому числі й позашлюбні, прийомні діти, приймаки і їх нащадки), а також братії та сестри (п.19).
Аналіз зміст}' декретів «Про скасування спадкування» від 11 та 21 березня 1921 р. дозволяє зробити висновок, що під спадкуванням законодавець розумів не перехід права власності на майно спадкодавця спадкоємцям, а перехід права на користування окремим майном до нужденних спадкоємців.
Зокрема ст. З Декрету однозначно визначала долю спадкового майна: «...майно, яке залишалося після смерті їх власників, переходить у власність Української Соціалістичної Радянської Республіки».
Тому не можна не погодитися з О. В. Дзерою, який зазначає, що необхідно бути занадто недалекоглядним чи наївним, щоб у переході деякого майна померлого у користування за наявності у них ознак нужденності і непрацездатності вбачати форму його переходу у власність у порядку спадкування1.
Декрети про скасування спадкування без змін діяли в Україні під час Громадянської війни, але початок Нової економічної політики (НЕП) вимагав іншого змісту спадкових правовідносин. Під час НЕПу громадянам надавалася можливість володіти на праві власності промисловими і торговельними підприємствами з числом робітників не вище встановлених законом, грошовими капіталами, маломірними, побудованими до революції будинками, предметами домашнього вжитку, допускалася в певних межах вільна торгівля. Держава відмовилася від деяких раніше встановлених монополій: на торгівлю хлібом, худобою, сільськогосподарським інвентарем. Декрети «Про скасування спадкування» перестали відповідати рівню суспільних відносин, і вже не могли виконувати роль тієї проміжної ланки, яка була на них покладена, щодо розподілу майна.
Загальна декларація про право спадкування була включена в постанову III сесії ВЦВК РРФСР XI скликання «Про основні приватні майнові права, що визнаються РРФСР, охороняються її законами і які захищаються судами РРФСР» від 22 травня 1922 p., у п. 6 якої проголошувалося право спадкування за заповітом і за законом подружжя та прямих низхідних нащадків у межах загальної вартості спадщини в 10 тис. золотих карбован
ців за винятком випадків, передбачених спеціальним законом. Аналогічний декрет був прийнятий і в Україні 26 липня 1922 рА Ця декларація стала підставою для розробки відповідних статей Цивільного кодексу УРСР.